Як живуть українські чеченці

06 июня 2013

Кавказькі діаспоряни відкривають заводи і вчать киян танцювати лезгинку, але мріють повернутися на батьківщину. Через дві військові кампанії в Чечні - в 1994-1996 роках і 1999-2000 роках - представники цього народу роз'їхалися по різних країнах, утворивши численну діаспору в тому числі і в Україні - від 5 до 7 тисяч людей. В основному вони осіли в Києві та столичній області, в Одеській, Дніпропетровській, Харківській і Запорізькій областях. На заході України чеченських сімей практично немає.

Більшість прибули до нас під час першої та другої чеченських війн, хоча є сім'ї, які живуть тут з часів СРСР: хтось тут служив в армії, одружився з українкою і залишився, хтось був направлений на роботу за розподілом, а хтось приїхав шукати роботу.

Голова правління Всеукраїнської громадської організації "Діаспора чеченського народу" Салман Садаєв опинився у нас в пошуках роботи. Після закінчення університету в Чечено-Інгушетії особливих перспектив для молоді не було, отримати житло було складно, тому вирішив з сім'єю, що треба переїжджати, і в 1984 році опинився в Білій Церкві, де влаштувався на роботу інженером-програмістом.

"Відтоді, - визнає Салман Аюбович, - вважаю себе українським чеченцем. У мене багато друзів-українців, і сам я непогано вивчив українську".

Абді Нурадінова, доктора технічних наук, співробітника НАН України, змусила переїхати до Києва війна.

"До війни в Грозному працював завод електроприладів, відходи якого містили селен. Ми знайшли спосіб отримувати цей селен і налагодили його продаж Київському заводу електроприладів. Тому, коли Чечня виявилася в економічній ізоляції, я відправився сюди, і живу тут вже 20 років", - розповів Абді Сайдахматович.

В основному чеченці в Україні займаються торгівлею, але є й представники великого бізнесу. У Білій Церкві один чеченський підприємець інвестував 10 млн. грн. в два заводи з виробництва пакувальної тари. Інший - відкрив меблеве виробництво.

Сім’я 

Проживши кілька років у Києві, Нурадін все ж вибрав в дружини представницю свого народу: "Я вважають, що для створення міцної сім'ї потрібно брати дружину або чоловіка своєї національності. Тоді не потрібно буде нікого перебудовувати". В Україні у Нурадінова народилися шестеро дітей, які, як і тато, хочуть повернутися до Чечні, але оскільки там рівень освіти поступається українському, до отримання дипломів всі залишаються в Києві.

"Не було дня, щоб на батьківщину не тягнуло, - говорить Абді. - І мене, і всіх моїх дітей тягне туди. Але тримає освіта і робота - можливості реалізуватися там поки немає. Хоча в планах - будівництво в Чечні великих промислових об'єктів, зокрема, нафтопереробного заводу. Взагалі, в Чечні практично немає жодного населеного пункту, крім двох районів, які не були б зруйновані війною. Наше селище було частково зруйноване. Всі завали вже давно розібрали, дороги відновили. До речі, у нас найшикарніші дороги в Росії, а класичні біди країни - дурні і дороги - до Чечні не відносяться. Але досі там залишилися мінні поля".

Якщо не вийшло чеченцеві повернутися додому за життя, рідні зроблять все, щоб поховати його на батьківщині. За словами моїх співрозмовників, після закінчення війни це стало дуже поширеним явищем - везти тіло померлого емігранта в Чеченську Республіку і там ховати. 

Школа 

Чеченці вважають, що народ, який забуває свою мову, перестає бути народом. Тому організували в Києві недільну школу з вивчення мови і народних традицій, а також школу чеченського танцю. Для роботи тут були запрошені з Чеченської Республіки хореографи, яким діаспора платить зарплату і оплачує оренду житла. У цю школу ходять також українці, і організатори сподіваються найближчим часом створити чечено-український ансамбль, який зможе брати участь в концертах.

Недільну школу відвідують 37 учнів, молодшому з яких 4 роки (він поки тільки слухає чеченську мову), а старшому - 27. На території школи всі говорять рідною мовою, а нас зустріли вигуком "Де дика хула хун! (Добрий день!)" . Дітки зізналися, що їм подобається в Україні, але вони хочуть жити і в Чечні, куди відправляються щоліта до бабусь.

"Діти, на жаль, не мають достатньої мовної практики. Ми хочемо хоч трохи дати їм навички читання, мови і традицій. Звичайно, двома занять на тиждень не обійтися. Плануємо відкрити чеченські класи в регіонах", - розповіла вчителька Тамара. 

Діти

В чеченських сім'ях в Україні розмовляють рідною мовою, а супутникове ТВ налаштоване на чеченські канали. Діти виховуються в традиціях свого народу, зокрема, на шануванні старших. Коли горяни говорять про це, вони згадують легенду. "У стародавні часи старців, коли вони ставали немічними, скидали в ущелину. Приносили старих до ущелини сини у великих кошиках. І ось один раз батько каже синові:"Ти мене кидай, а кошик забери собі". Син сказав:"Мені він не потрібна", - на що почув відповідь:"Тобі не потрібен, він знадобиться твоєму синові". Відтоді шанобливе ставлення до батьків в крові у чеченців. Завдяки тісним родинним зв'язкам, незважаючи на війну, в Чеченській Республіці немає дитбудинків, але немає і бездомних дітей - усіх сиріт забрали родичі. А про те, що хтось колись відмовився від своєї дитини, в Чечні взагалі не чули. 

Легенда: важко бути чеченцем

Одного разу чеченський джигіт повертався в рідне село з іншої країни. Він приліг відпочити під деревом і відпустив коня пастися. Коли він вже зібрався йти, до нього підійшов чоловік і почав скаржитися, що кінь пасся на його галявині і їв траву, що належить йому. Чеченець не став з ним сперечатися і сказав: "І скакун твій, і все, що на ньому, - твоє". Здивований господар не встиг нічого відповісти, а чеченець розвернувся і пішов своєю дорогою. Коли він прибув у рідне село, батько запитав, чому він прийшов пішки і з порожніми руками. Джигіт розповів про те, що з ним сталося по дорозі. Старий усміхнувся і відповів: "Нохчи хил ла хала ду! (Тяжко бути чеченцем!)".